- Tumblr Posts
Подорож до Єгипту.
Цього разу ми вирішили взяти Богдана з собою, щоб ані він, ані ми не сумували. Чому Єгипет? — Мабуть тому, що хотіли просто полежати на пісочку та поніжитись у морі, а не гасати як кози по всіх можливих екскурсіях.
Аеропорт Богдану сподобався. Задовго до поїздки ми показували малюнки про аеропорт, розказували, які пункти треба пройти, щоб сісти на літак. Дитячого майданчика в залі очікувань уже не було, але Богданові вистачило дивитись на літаки, як вони їдуть, взлітають, летять і сідають. В літаку поводив себе більш-менш пристойно, трохи чіплявся до сусідів ззаду. Дитяче меню не оцінив, лише з’їв огірок та ківі з апельсином. Під кінець польоту заснув. Після довжелезної черги в аеропорту Шарм-ель-Шейха ми нарешті о сьомій-восьмій вечора приїхали в готель.
Вранці прокидаємось ранесенько, але сонечко вже припікає. Снідаємо в будь-якому з чотирьох ресторанів, бо на сніданок меню однакове, сідаємо на перший автобус та їдемо на море. Інколи доводилось ходити пішки, але під сонцем в спеку, з пляжними сумками, з ниючим Богданом, з переходом через дорогу з щільним трафіком, з відсутніми тротуарами та дорогами в жилих кварталах, — це просто некомфортно. Тому, якщо випадала нагода проїхатись на автобусі, ми нею користувались.
Проходимо через територію сусіднього готелю,
спускаємось на ліфті та йдемо поближче до громадського пляжу. Там є невелика піщана зона під пальмами — ідеально для дітей.
На ній живуть раки-самітники:
та краби:
Богдан чомусь злякався моря і майже не купався,
лише два рази проплив на кружечку з рулем:
Навіть у нас на руках боявся заходити та дивитись на риб, бо вони кусаються!
Купаємось по черзі або на нашому пляжику або йдемо на громадський пляж.
На обід йдемо до готелю, щоб, набивши черевця, розвалитись біля дитячих басейнів. Богдан в них розважається, катається з гірок, треба лише ловити.
Проте під кінець подорожі вже сам міг з’їжджати:
та плавати:
З кружечком не боявся плавати у глибоких басейнах:
Накупавшись досхочу Богдан відпочиває у рушничку, а ми маємо чудову нагоду по черзі покататись з дорослих гірок:
Інколи Богдан дозволяв нам разом спускатись.
Коли басейни припиняють працювати — час іти пити какаву,
позувати дляміні-фотосесії,
бігати по травичці.
А після вечері о восьмій — дитяча дискотека. Лише перший раз там Богдан танцював, потім сказав «ні, не хочу, не подобається» і все.
Туреччина. День 1.
Перед тим як почати розповідь про нашу подорож, невеликий вступ про її планування. У нас був досвід відпочинку з Богданом у Єгипті. Тоді ми безвилазно просиділи в готелі. Хоча такий відпочинок теж має свої переваги, нам хотілося незалежності від готелю, можливості побільше побачити. Ми вирішили, на цей раз зняти квартиру, взяти машину напрокат та досліджувати околиці самостійно. Ми хотіли на море, та не хотіли оформлювати візи, тому кандидатами були Хорватія, Чорногорія та Туреччина. Перші дві країни відпали через те, що не вдалося знайти переліт. У Туреччину летів wizzair, ми натрапили на блог людини, що уже другий рік поспіль відпочивала в Анталії. Не довго пошукавши, ми виявили цілий ринок агентів нерухомості в Анталії, що пропонували квартири за розумні гроші. В результаті ми винайняли квартиру у нашої екс-співвітчизниці, Любові. Вона дуже сильно нам допомагала, буквально в усьому, що стосувалося нашого відпочинку. Ми їй дуже вдячні.
Богданчик вже вдруге летів літаком. Цього разу він сидів поряд з такими ж шилопопами як і він сам.
В турецькому аеропорті швиденько пройшли, навіть візи по прильоту дуже вдало скасували до нашого приїзду, вийшли в духоту турецького клімату. Нас зустріли, на машині відвезли до апартаментів, по дорозі показали магазинчики і пекарню, підписали документи (так, все офіційно), відвезли до оренди машин, допомогли її орендувати. На орендованій машині ми заїхали до магазинчика, закупили фруктів, хліба, айрану (ммм, ням-ням), спробували розрахуватись карткою — вийшло, і поїхали до апартаментів. Перший раз трохи потупили, не могли знайти наш будинок, але хвилин десять покружлявши навколо кварталів з турецькими новобудовами, ми таки виїхали до нашого, це при тому, що нам ще GPS допомагав.
Вирішили цього дня нікуди особливо не їхати, а в обід приготувати їжі, щоб навзавтра можна було спокійно вже кудись виїжджати. Трохи поплюхались в басейні поки спека не спала, а вже тоді поїхали на море.
В перші два дні трохи штормило, тому на морі були хвильки. Не дивлячись на неприязнь до моря у Єгипті, тут Богданчик з радістю кинувся у воду і вилазити не хотів.
Турок, що запускав повітряного змія, попросив допомогти його спустити, також порадив куди можна поїхати, що подивитись.
Туреччина. День 2: Анталія, Перге.
Другого дня вирішили зранку поїхати на руїни Перге поки сонце не так сильно припікає, а потім в старе місто Анталії, там перекусити і на пляж. Але, на жаль, нас ніхто не попередив, що через свята музеї будуть працювати не з рання, а лише з другої години дня. Довелось трохи поміняти маршрут і зробити гак.
Це не берег моря, як може здатись, а насправді це місточок через річечку:
За кущиком вода круто падає вниз - водоспад Дюден:
Якщо подивитись в інший бік, видно популярний район для життя туристів - Лара. Хоча я не можу собі уявити, чому їм тут подобається, тут же будинки 8-10-поверхові, обрив і пляжу нема:
В невеличкому парку біля водоспаду ми перекусили:
І поїхали у старе місто Анталії. Шматок Адріанових воріт з кущиками:
Якась давня мечеть:
Було нестерпно жарко, дерев нема, одне каміння, яке ж було полегшення, коли ми нарешті вийшли до парку з пахучими соснами та співом цикад:
Відпочили на славу і поїхали у Перге, сподіваючись, що півтори години вистачить на огляд руїн, бо музей о сьомій закривався.
Найраще серед руїн зберігаютья, звичайно ж, бані - любили древні люди митись:
Шматок барельєфу:
Зайшли в античний "магазин":
Агора - площа, посередині щось кругле (постамент??), навколо площі "магазини":
Антична вулиця, по якій ми вже не встигли пройтися:
І нарешті красень-стадіон:
Півтори години виявилось замало для огляду руїн, тому в наступні дні ми вже це врахували і трохи змінили маршрути.
Туреччина. День 4: Гелідонія, Олімпос, Химери, Чиралі.
Третього дня відпочивали на пляжі та готували їжу в далекі походи.
А вже четвертого дня таки наважились на першу трьохгодинну поїздку. Машина в нас була невеличка, справлялась на серпантинах та й місце для паркування було легко знайти:
Після короткої зупинки в цьому селищі, щоб сфотографуватись, поїхали по Лікійському шляху, що поєднує Фетхіє з Анталією та проходить повз всі визначні залишки Лікійської культури.
Мис Гелідонія — стрекіт цикад, запах сосни, яскраві фарби (синя вода й зелені дерева), гірські кози. Найкраще тут ходити десь у жовтні чи квітні, щоб сонце не так палило, бо ми виїхали з Анталії о восьмій й нарешті доїхали тільки об одинадцятій, сонце вже трохи припікало, тому до маяка ми не дійшли. Але Богданчик молодець — гарно йшов, не на руках, всі 1,4 км.
Після мису скупались в тому безіменному селищі з піщаним пляжиком та й поїхали до Олімпосу.
Олімпос — руїни тут не дуже пристосовані для перегляду. Он там за річкою є амфітеатр та, можливо, ще багато чого цікавого, але у реальних хащах.
Пробирались з труднощами, вирішили перекусити в тіні:
Місточки, що вели до руїн з древніми мозаїками виглядали не надто надійними:
Цікаво, що в основному в Олімпос приїждають пляжники, яким на руїни начхати, вони хочуть випертись на пляж і лежати один в одного на голові. Саме містечко рекламується на кшталт дикого куточку природи вдаличині від основних курортів, з будиночками на деревах посеред гір. Можливо така реклама привернула до Олімпоса занадто багато туристів, тому нічого подібного ми не помітили.
Розчаровані Олімпосом поїхали до Химер. Ми й не очікували, що треба буде 1 км підніматись вгору по гігантських сходах:
Але ми це зробили:
Після довгого дня покупались на черепашачому пляжі Чиралі перед трьохгодинною дорогою назад:
Туреччина. День 5: Тахтали, Фазеліс.
Тахтали — 2365 метрів над рівнем моря, як же ж на неї не піднятись, коли є така можливість. Не зважаючи на те, що ми раненько виїхали, щоб було видно краєвиди з гори, маленька димка таки була.
Звичайно ж на горі прохолодніше ніж внизу, але ми заздалегідь одягнули кофтинки, тому не змерзли. Вид на мис Гелідонія:
А ось туди ми поїдемо після гори, на руїни Фазелісу з трьома бухтами:
Фазеліс, парковка коло античного акведука:
Вулиця від центральної бухти до Західної. У давні часи вулиця була прикрашена статуями місцевих видатних людей, зараз статуї в музеях, у Фазелісі залишилися тільки постаменти:
Якісь каналізації під банями:
Нагулявшись досхочу руїнами, вийшли до Західної бухти — покупатись:
Фазеліс в нашій пам’яті залишиться як місце, де можна культурно відпочити — і ментально, і фізично.
Туреччина. День 6: Анталія. Парк Ататюрка
І знову день перепочинку після вилазок на машині. Богданчик розповість, що він робить на пляжі:
Жарюка стоїть страшенна, лише ввечері вдається трохи відпочити від настирливого сонця в тіні парку Ататюрка. Парк великий, ми ледь не заблукали, надивились на зграї кошенят та на обгороджене місце для вигулу собак.
Туреччина. День 7: Печера, Паммукале.
Ось настав той день, коли ми поїхали замість моря вглиб континенту до Паммукале з білосніжними травертинами. Дорога пролягає по високогір'ю, але незважаючи на це турки прокладають дороги, прорубуючи їх в горах та насипаючи гори піску/каміння в ущелинах. Пейзаж не дуже життєрадісний - лісів нема, одні кущики де-не-де трапляються, інколи кози пасуться в долинах, зате на висоті в 1500 над рівнем моря прохолодніше ніж в долинах великих міст:
Нарешті мені вдалося зняти сонячні батареї та бочки з водою, що майже в кожному будинку на даху:
А для невеличкого відпочинку від 4-годинної поїздки заїхали до печери з сульфурними водами:
В печері тінь і волога, тому тут багато росте зелені:
А ось і підземні травертини:
Печера зовсім невеличка, зате прохолодна, а в таку жарюку - те, що треба. Біля печери є альтанка з водоймом, в якому плаває багато черепах та качок:
Потім поїхали далі. Навігатор нас весь час хотів кудись завести не туди: одного разу повів через центр міста, хоча вже побудували об'їздну дорогу; повів якимись манівцями по сільській дорозі з пилюкою повз людей, що збирали щось на городах; частенько хотів, щоб ми їхали по зустрічній дорозі. Незважаючи на це, ми таки доїхали до Паммукале. Паркування бесплатне було тільки внизу, ми дуже зраділи, коли знайшли вільне місце. А приїхали ми ополудні, у саму жарюку, що ж поробиш - довелось іти. Якби знали, то у машині переодяглися б у купальники і взяли лише один рюкзак для їжі/води та взуття (по травертинам дозволялось ходити тільки босоніж). Але ж ні, ми всього цього не знали, і поперлись в одязі з рюкзаками, а в рюкзаках - їжа, купальники, два важелезні рушники, запасний одяг для Богдана. Довелось туди запихати ще й взуття, кабінок для переодягання звісно не було, переодягались під рушником, а дядько охоронець свистів, ми так і не зрозуміли це він нам свистів чи ні. Якби не це - наш підйом по травертинам був би веселішим і приємнішим.
Травертини Паммукале - попсове місце, дуже багато туристів, хоча мені тих туристів дуже жаль, бо їх привозять зверхи, тобто вони спускаються, а потім піднімаються до автобусу, а ми навпаки - піднялись, відпочили у тіньочку дерев, та спустились до машини.
На Ієрополіс сил не вистачило, місто простягнулось на пару кілометрів, а де щось більш-менш збереглось ми не знали. Та й взагалі, з туристів там гроші деруть як тільки можна - їжа за космічні ціни, покупатись в натовпі у басейні Клеопатри -150 грн, музей з усіма збереженими скульптурами Ієраполіса - платний, добре, що хоча б туалет бесплатний.
Зверху можна було подивитись на висушені травертини, що колись також були білосніжно-білими:
Туреччина. День 9: Патара, Калкан, Капуташ, Каш.
Остання поїздка на машині по Туреччині, завтра вже летимо додому.
До Патари їхали через гори, біля дороги знов пасуться кози:
Проїжджаємо через села з багатьма зруйнованими будинками, а в цьому будинку хтось живе (речі сохнуть на вулиці):
Нарешті вийшло зфоткати дороги, прориті через гори:
А ось і машини, що гризуть гори:
Машин майже нема, довкола тільки гори:
Попили чаєчку з динею:
милуючись прекрасним краєвидом (турок знав, де ставити своє "кафе"): (може тут вийде панорамка???)
Піски Патари, слів нема, щоб описати те безкрайнє море і піски, лише ти і море:
Руїни гарно збереглися, але нам вже трохи набридли ці руїни, тому тільки трохи пройшлися, гарно зберігся амфітеатр:
Навіть аркові проходи збереглися:
Деякі будівлі реставруються під античність, в цьому "парламенті" також є музей, де є фотки процесу роботи над ним:
В Калкані надовго не затримались, вулиці дуже круті, та й не знали, де саме знаходяться цікавинки:
Між Калканом і Кашем - пляж Капуташ в ущелині між горами:
А ось так виглядає ущелина з місточком-дорогою знизу:
Як на мене, то цей пляж гірший в порівнянні з Патарою: там безкрайнє море, а тут погляд впирається в острів; там чистий пісок, а тут - каміння всіх можливих розмірів; там можна знайти безлюдне місце, а тут сидять на голові. Хоча б колір води дійсно як на картинках:
У Каші знайшли кактус, плоди якого покололи мені руки пару днів тому. Ніколи-ніколи не беріть плоди кактуса голими руками, у нього безліч маленьких тоненьких майже невидимих колючок. Навіть через тиждень після інциденту в мене ще траплялись колючки:
Гробниця, яка нам служили орієнтиром в навігаторі:
А від гробниці тягнуться вулички, схожі на Андріївський узвіз, тут можна знайти сувеніри (+ автентичні тарілки) за помірні ціни, також тут знайшли базарчик, мені він здався трохи дорогим:
Наступного дня ми віддали машину, погода зіпсувалась, одяг перестав сохнути навіть на сонці, купались у вечірньому сонці та намагались зменшити запаси їжі.
Дорога з Татарова до Берегове: вид на Говерлу; долина нарцисів; перекус біля палацу Перені у Виноградові
Термальні озера Косіно. А після них прогулянка по Берегово. Богдан був натомлений, тому переміщався тільки на руках або плечах. Лише льодяником ледь умовили трохи походити ніжками.
Прогулянки по палацам та замкам: палац Шенборнів, замок Сент-Міклош, Мукачівський замок
